частина п`ятка
"Костянтинове місто" *
*- містечко П`ятка, що належало князю Я.Острозькому
Де Меотійська вода омиває всі скитські племена.
Не перестануть ніколи співати про П’ятку поети,
Почесті П’ятці сумній віддаватимуть музи постійно,
Сонця обидві палати наповняться словом похвальним,
Слава велика про П’ятку долине далеко до неба,
Тільки вже ти, Каліопо, сприяй зачинанням цим нашим,
Плектр візьми в руки й керуй цими віршами, що розпочав я. СИМОН ПЕКАЛІД 1600р.
П`ятка -в давніх документах п`ятою називали місце де сходились кордони різних грунтів або маєтків.
За індоєвропейським варіантом -*pent -означає "шлях"
Інша версія-назва села "П\'ятки" походить від назви місцевої річки П\'яток, лівої притоки Гнилоп\'яті.
Свого часу це було важливе місто-фортеця, що лежало на трактовому шляхові між фортецями Бердичева та Чуднова. Засноване городище-фортеця Пятка в 1550-60 роках. Опис фортеці з сайту села П`ятка
[\–] Фортеця П_ятка'; } else { this.parentNode.parentNode.getElementsByTagName('div')[1].getElementsByTagName('div')[0].style.display = 'none'; this.innerHTML = ' [+] Фортеця П_ятка'; }" /> [+] Фортеця П_ятка Городище Пятка було засноване як передмістна фортеця (авангардний пост) на трактовому шляху до більш укріпленної фортеці - Бердичів. Засноване городище-фортеця Пятка в 1550-60 роках (в середині ХVI століття), як вказувалося раніше. Як саме виглядала фортеця? По формі це було не правильне коло діаметром 6-8 км. Оточене з усіх сторін дубовим зрубом з головними воротами, що знаходились біля хутора. Укріплені стіни простягались через усе містечко, Залізняк, через пагорби до Мурованки, Гострі лози, загати біля Пергата, вздовж північної сторони лісу, на окраїні Замостя та хутір. Оточивши валом усі ці місцям, що їх назви збереглися до цього часу, коло замикалося. Вздовж зрубу був земляний вал всередині, а ззовні глибокий рів. Висота зрубу досягала двох сажнів. Головні ворота були по трактовому шляху зі сторони Чуднова та на Мурованці зі сторони Бердичева. Допоміжні ворота знахо-дились на сході біля Гострих лоз та на заході біля вже не існуючих зараз озер. Ворота були масивними, укріпленними та мали міцні засуви. В фортеці була не велика залога дозорців воєводи князя Острозького, для перепуску обозів що рухались по трактовому шляху, а також для охорони містечка та маєтку помі-щика. До речі саме герб князя, являється офіційним гербом села. З цього можна зробити висновок, що село належало старовинному українському княжому роду Острозьких. Фортеця проіснувала до кінця XVII століття. Після того як по наказу московської імператриці Єкатерини II в 1775 році була зруйнована Запорозька Січ, фортеця втратила своє значення, була розібрана, а земляний вал був розоренний в поле. Ремісники та частина містечкових жителів преселились у міста, а селяни-кмити були закріпачені за поміщи-ком
http://pyatka.in.ua/index.p....emid=37
Свідком тих часів залишились лиш городище та вали - деякі уривки з різних джерел:
В селі є городище. В центрі села біля церкви з східного боку простежується частина валу:ширина 6-8 метрів, довжина-50см, висота 2-3м.
Безпосередньо за шляхом на території школи дуже спланований вал йде до ріки пятка, де на вістані 120 метрів губиться.
На р.Пятка к северо-западу от села есть круглое городище. Курганы распаханы. (Антонович)
Ми в`їхали в це село з чудовими ставками та вельми горбистою місцевістю, щоб крім транзиту крізь нього побачити стару козацьку церкву (хоча в сучасному каталозі є лиш церква 19ст.,) та оті вали від колишньої фортеці...але це в кінці.
Укріплена фортеця П`ятка належала князю Острозькому і мала свій власний герб , який щоправда був гербом його власника Засноване як фортеця в зв`язку з проведенням трактового шляху із Бердичіва до Польщі. Цікаво, що Трактовий шлях Чуднів-Бердичів сягав ширини до 50 метрів за містечком, і з обох боків був відгородженний канавами
Але в історію П`ятка увійшла через криваву битву в фортеці ,яка була історично дуже важливою - це було перше козацьке повстання проти шляхти, і тут воно було придушено шляхтою...Тому, давайте коротко та головне про це ...кх "ЛІТОПИС ГРИГОРІЯ ГРАБЯНКИ"
[\–] ОТКУДУ І ЧЕГО РАДИ ВОЗСТАША КОЗАКИ НА ПОЛЯКОВ'; } else { this.parentNode.parentNode.getElementsByTagName('div')[1].getElementsByTagName('div')[0].style.display = 'none'; this.innerHTML = ' [+] ОТКУДУ І ЧЕГО РАДИ ВОЗСТАША КОЗАКИ НА ПОЛЯКОВ'; }" /> [+] ОТКУДУ І ЧЕГО РАДИ ВОЗСТАША КОЗАКИ НА ПОЛЯКОВ
............На том соборі оставише благословеніє первоначального архіпастиря своєго константинопольського патріарха, послаша в Рим к папі Клименту Осьмому, отдающе себе в соєдиненіє западному костелу. Тогда, видівше благочестивії синове сію новоявлвшуюся химеру, ужасахуся, і отділиша себе от єдиності тих наємников, а не істинних пастирей; розжегся ревностію благочестія, Косинський на ляхов з войськом запорозьким прийде і много замков повоєва і ляхов поби, но в року 1594 под П’яткою от ляхов поражен був.константинопольського патріарха, послаша в Рим к папі Клименту Осьмому, отдающе себе в соєдиненіє западному костелу. Тогда, видівше благочестивії синове сію новоявлвшуюся химеру, ужасахуся, і отділиша себе от єдиності тих наємников, а не істинних пастирей; розжегся ревностію благочестія, Косинський на ляхов з войськом запорозьким прийде і много замков повоєва і ляхов поби, но в року 1594 под П’яткою от ляхов поражен був.
Про цю подію написано і в літописах і в художній літературі...Це повстання було дуже символічним для історії визвольного руху українського народу, ось як наприклад тую трагедію описує М,Вінграновський в своїй повісті "Северин Наливайко"
[\–] Спалення козаків в П_ятківській церкві'; } else { this.parentNode.parentNode.getElementsByTagName('div')[1].getElementsByTagName('div')[0].style.display = 'none'; this.innerHTML = ' [+] Спалення козаків в П_ятківській церкві'; }" /> [+] Спалення козаків в П_ятківській церкві
Маленька як цибулина церква, у якій змогли заховатися двісті піших і триста кінних запорожців, була підпалена гусарами за наказом Януша. «Підпалюйте, — наказав він.
......«Підпалюйте», — прошепотіло в дзвонах.
Драгуни позіскакували з коней, допалися до смолоскипів і, розмахнувшись — хто вище? — зажбурляли церкву кудлатими вогняними балабухами»
......Раптом з північного боку П\'ятки зойкнув дзвін, і в небо загоготіло полум\'я. Воно піднялося так високо і стрімко, що його відсвіти затанцювали і на вигоні, і на лежачій шляхті, і на обличчях Наливайкової сотні. Примружились і захропли коні. Сухий буркотливий вогонь прохромлював небо, і в тому вируючому вогняному смерчі, на самому його вершку, Наливайко та його сотня раптом помітили піднятий вогневищем із церкви золотий хрест. Перевалюючись з боку на бік, хрест завис над П\'яткою. На золотій його хрестовині, вчепившись за неї закоцюблими лапами, сиділи обвуглені ворони. У гогітливім палаючім небі ворони хреста ніби й тримали
Подія повстання козаків К.Косинського в 1593 році настільки значуща в історії визвольної боротьби, що
в Білій Церкві, яка перша зазнала визвольних ударів по польським військам козаків навіть встановлено
пам`ятник
Також цікаво, що війни тої могло б і не бути...але ціла низка обставин особистого життя К.Косинського вкупі з політичною обстановкою того часу розкрутила цю історичну спіраль до вибуху...
[\–] Особистісні умови для повстання'; } else { this.parentNode.parentNode.getElementsByTagName('div')[1].getElementsByTagName('div')[0].style.display = 'none'; this.innerHTML = ' [+] Особистісні умови для повстання'; }" /> [+] Особистісні умови для повстання
Ще вчора Кшиштоф Косинський був дрібним шляхтичем(!) та воював проти татар за що й отримав від сейму маєтність на Київщині, біля ріки Рось. Це було село Рокитне , оточене землями Білоцерківського староства. А старостував у Білій Церкві Януш Острозький.Януш не дав Косинському оселитися на подарованих землях - якимось чином він отримав від короля грамоту на володіння Рокитним, швидше за все, не повідомивши Сигизмунда ІІІ про те, що ця маєтність вже належить Косинському, і заволодів селом, прилучивши його до земель староства. Важко описати, яке обурення і гнів охопили Христофора. Він зібрав навколо себе значний козацький загін і 19 грудня 1591 року напав на Білу Церкву, сподіваючись помститись Янушу Острозькому.
І тут на підмогу повстанню вступають історичні реалії того часу.
[\–] Історичні передумови для повстання'; } else { this.parentNode.parentNode.getElementsByTagName('div')[1].getElementsByTagName('div')[0].style.display = 'none'; this.innerHTML = ' [+] Історичні передумови для повстання'; }" /> [+] Історичні передумови для повстання
Тогочасне правління Сигизмунда ІІІ Вази позначилося гнітом народних мас та збільшенням прав шляхти. Сейм перетворився на єдиного володаря Речі Посполитої, а у ньому засідала шляхта, яка ненавиділа все українське - мову, релігію, культуру. На українських землях відбувалося примусове насадження польської мови, католицизму та закріпачення селян. Поставлені у нелюдські умови, українські селяни та міщани шукали силу, яка змогла б захистити їх. І така сила знайшлася - нею стали козаки, які під проводом Христофора Косинського повели першу козацьку війну проти Польщі. Це повстання започаткувало період майже безнастанних війн між Польщею та Україною, який тривав двісті років і так знесилив обидві країни (поряд з іншими війнами), що сусіднім державам було доволі легко пошматувати їх і позбавити волі, чим ті й скористались
Так почалося перше в історії народне визвольне повстання проти Польщі
Ось внятна карта тих подій карта, для кращого візуального сприйняття. П`ятка помічена хрестиком -місце фінального акорду в цій війні.
Погано озброєні й так само погано споряджені повстанці, здебільшого не знайомі з військовою справою, здавалося, були не спроможні чинити опір шляхетському війську. На ту пору стояли сильні морози, і піхота, яка становила основну силу селянсько-козацьких загонів, не могла окопатися у мерзлій землі. Становище повстанців було вкрай важким. Через холод та дефіцит продовольства багато з них розійшлося по домівках ще під таборування під Отрополем.Під тиском переважаючих сил ворога, Косинський почав відводити повстанців на більш вигідні позиції. 23 січня 1593 року під містечком П\'ятка, що біля Чуднова (зараз райцентр в Житомирській області), почалася битва.
[\–] Битва під П_яткою'; } else { this.parentNode.parentNode.getElementsByTagName('div')[1].getElementsByTagName('div')[0].style.display = 'none'; this.innerHTML = ' [+] Битва під П_яткою'; }" /> [+] Битва під П_яткою
У перший день легка козацька кіннота пішла у наступ й завдала поразки частині шляхетського війська. Жовніри передових загонів почали розбігатись, і козаки кинулися переслідувати їх, але надійшли основні сили Острозького й повстанці змушені були сховатись за стінами містечка. Цілий тиждень оборонялось військо Косинського, зазнаючи величезних втрат. Дві тисячі повстанців полягло під час цієї битви.
Невідомо точно, як розпочалися переговори між шляхтою та повстанцями і чому Острозький погодився їх вести. Скоріше за все, його військо також зазнало значних втрат, тому князь вирішив зупинити кровопролиття. 31 січня 1593 року Костянтин Острозький від імені панського війська і Христофор Косинський з військовим писарем від імені козаків підписали ганебну для другої сторони угоду, за якою козаки втрачали всю артилерію та корогви (знамена). Вони повинні були також повернути все награбоване у панів, негайно скинути Косинського з гетьманства та скоротити кількість реєстрових козаків до мінімуму. Однак Косинського, незважаючи на ненависть до нього, князь все-таки відпустив.
В поетичній збірці 1600р., Симона Пекаліда більш вишукано зображені ці події
Люта зима й по дорогах засніжених йти було тяжко,
Все ж таки маршем швидким до фатальної П’ятки добрались,
Брами в’їзні укріпили і двері всі позачиняли.
Всі на плечах звідусіль помагали носити каміння
Й також метальні машини, що мури вогнем розбивають,
І власне про битву під П`яткою в вірші "Битва під П`яткою"цього ж автора (дуже великий вірш)
[\–] Битва під П_яткою'; } else { this.parentNode.parentNode.getElementsByTagName('div')[1].getElementsByTagName('div')[0].style.display = 'none'; this.innerHTML = ' [+] Битва під П_яткою'; }" /> [+] Битва під П_яткою
Лави зчепились з собою, і бій розпочався жахливий.
Серце забилось, палає душа, кипить розум від люті,
В грудях вогонь, і вже біль тверді кості почав припікати.
Страшно ревуть від ударів воли, аж луна покотилась,
Реву ще сили сурма додає і до зброї всіх кличе,
Різко сигнали звучать, і труба дає силу вогненну
Марсу, й сурма підганяє до бою загони кінноти.
Ось гаківниці із пащ викидають вогонь смертоносний,
Там із гармат вилітають від іскри жахливії ядра,
То загудуть десь метальні машини і землю підносять
Чорну могутнім стовпом, і розходиться гул безустанно.
Мов лютий вовк убиває в вівчарні нещасних овечок,
Чи дикий лев розганяє худобу, що збилась докупи,
Так і воєнная зброя тут нищить вози безпощадно.
Всюди глибокі сліди від коліс, і скрізь ядра гарматні
Рвуться й вогнем непоборним руйнують поля безсердечно.
Табір Острозький в безладді, зруйнований табір козацький,
Битва шаліє усюди, і крики людей і сурм звуки
Аж до зірок долітають, і всім тут, не кинувши зброї,
Гарно померти, страхіття жахливе по табору бродить.
Дощ проливний ворогів відганяє, що бились завзято,
Феб заховався за хмари, зайшло життєдайне світило,
Навіть Вулкан, коли вирветься в поле, не так шаленіє:
Вихором буйним й сипучим піском він поля не так нищить
Й також тоді, як страшний буревій на поля посилає;
Навіть і Етна, якщо дадуть їжу їй печі раптово,
Гори і скелі коли пожирає, коли вогнем дише, —
Як на вози налетіли хоробрі серця, що поразки
Зовсім не знали: завзяття вселила їм князя відвага.
Ліс так не пада від вихорів навіть Борея страшного,
Ні буревій, що нам зиму несе, не шаліє так в морі,
Як тут із шумом тріщали і лати, і списи короткі.
Скована взимку земля, коли снігу на ліктів декілька,
Непрохідною усюди стає від дощу проливного,
Тільки глибокий лежить сніг, тож холод бої припиняє,
Сонце ж коли пригріває узимку, то навіть в морози
Турми кінноти, розбігшись по полю, до бою вступають.
Що то за рід людський, що то за Марса країна приймає
Звичай такий, щоби рідним морозом себе гартувати?
Тож, всемогутній сармате, облиш войовничий свій задум,
Душу свою бережи і правицю для справ важливіших.
Шиї ніколи ти ще не зігнув для романських кайданів.
Хоч би він з військом своїм перейшов і Панонськії Альпи,
Й Дака країну сусідню, що надто сприяє усюди.
Води двойменного Істру ось зрошують ці дві держави.
Чи ж не вважає германець тебе переможцем славетним?
Цим, проте, ти невдоволений, служить тобі вже жадібний
Турок, прогнали загони твої ж його звідси, й шанує
Вже він угоду і мовчки розплутує долі таїни.
Ти, невибагливий зовсім, вже звик до морозів, до війська
Йдеш добровільно й шукаєш тут Марса, в сарматській країні.
Нащо ж збираєш могутнії сили у серці вітчизни?
Горе! Усюди печаль! Ось бліда Тісіфона приходить
Під Костянтинове місто й шаліє між трупами люду.
Парки нитки свої змотують вже, попускає Беллона
Лютості віжки свобідно, лютує рамнунтськая діва
Й парость Тритона — Мінерва, і Марс пломеніє, змішалось
Все тут: і смерть, і життя, а за Дірами тут же Мегера
Слідом іде, стало густо в рядах, крик донісся до флангів.
Кров, що розлита усюди, стікала докупи в калюжі,
Мокрою стала земля, і поля напилися досита,
Коні, живі ще, від болю качались, стікаючи кров’ю,
Вже не ставало і стріл, і тоді-то мечі в бій пустили.
Стрілами вкрита усюди й напоєна кров’ю доволі,
В траурі никне земля, коли битва лютує жорстока,
Спільне усе: і та ж кров, і до смерті та сама дорога!
Воїн, із вбитого впавши коня, дає другові поміч,
Стрілами піший стрілець убиває, а ворог все лізе,
Лук натягає він свій, сагайдак його завжди відкритий,
В лютості всяк підбирає суперника й б’ється врукопаш.
В битві оцій сам наш Януш-герой на коні скрізь гасає,
Гострим рубає мечем, кого стріне, і всюди до полю
Б’є ворогів: Переяслав і батько, пожежі і лютість
Перед очима його, переможця, стояли постійно.
Грізно кричить він, шукаючи в Марсовій темряві дикій
Автора битви цієї, щоб з ним позмагатись у силі.
Б’ється відбірний загін, ось Завацький Гайдар благородний,
Миру служитель із П’ятки і князя воєнний соратник,
Завжди Острозькому князю він був дорогим особливо.
Б’ється завзято заславська фаланга у воїнів гущі,
Мужньо крізь стріли вривається в лави ворожі численні,
Й смерть у борні забирає багато сердець войовничих,
Наче пожежа жахлива колосся сухе поїдає,
Чи то вогонь палить трави, землі плід, що потом полита.
Гульський до бою солдатів зохочує словом відрадним,
Гойський із серцем тривожним завзято б’є ворога всюди,
Знов же Свошовський, герой благородний, крізь лави ворожі
Кинувся, й вже ось торкнувся порога від брами міської,
Й тут же, під муром, поставив швидкого коня, і до бою
Знов повернувся. Якщо наші вірші якусь мають силу
І якщо я заслужив називатись поетом, тоді я
Справді щасливий: про подвиг його на весь голос всі музи
Всюди співатимуть, аж до священних джерел Гелікону.
Гнів невгамовний розпалює до ворогів сам Острозький,
Цей громадянин шляхетний, і всіх закликає до бою,
Він наступає й розумно командує військом острозьким.
Славо безсмертна, прийми ось славетний трофей ти для себе.
Гетський зловіщий загін 65 мчить галопом на конях спітнілих,
З криком «ала» добиває тіла, що вмирають повільно.
Б’ється завзято Богдан, Семерин 66 уже трупами всюди
Землю встелив, Загоровського спис аж свистить у повітрі.
Військо колхідське напало на табір: багато повстанців
Згинуло — виступить проти козацтва дерзнуло зухвале.
Шишка з коня впав на землю: пробиті наскрізь його груди
Списом у нього, там мертвий лежить Шебельтук, хоч завзято
Бився. Тоді свою долю пізнав Грабковицький нещасний,
Тут він загинув: в бою і набожністю зовсім нікому
Не уступав, якщо б щастя, і Бог, і фортуна сприяли.
Також багато колхідян хоробрі серця залишило
В таборі цім. Козаків низових, проте, більше зустріло
Лихо: вони, ніби град густий, падали вбиті на землю,
Чи то як з дуба, коли потрясти ним, спадає жолуддя.
Гостре залізо серця гордовиті наскрізь пробиває,
З вуст запорожців убитих тече кров багряна струмочком,
Стогін і лемент жахливий від болю розходяться всюди,
Ген до узгір’я, й відлунням сумним повертаються знову.
Ріки повільні даремно підносять тіла їх до неба;
Трупи убитих лежать, імена багатьох не відомі.
Цілий загін тут на полі лежить, і вояцькая доблесть
Вже не тривожить сердець, і розкидав скрізь кості страх лютий.
Все це розважив в душі Серафин, той приборкувач коней,
Що до війни закликав: то просив, то словами палкими
Кликав завзято гігантські потвори на службу до Марса.
Що ж, проте, в справах великих таких ось без волі всевишніх
Він осягнути спромігся? Загибель однакову всьому
Сам повелитель Олімпу високого визначив точно.
Тут, Серафине, лежиш! Це зробила чужа ненажерність!
Жук, а твоє де поділось тепер сліпе прагнення влади?
Ну, а Косинський, призвідник війни, тож чому заховався
Десь там під мостом? Ховатись магістру найвищому — сором!
Ну ж, зупинися: в тобі лиш надія на наш порятунок.
Ось утікають. На конях його привезли аж до мурів,
Ледве додому зайшли, бо наокруж лежали побиті
Жителі П’ятки, а інші будинки свої залишили,
Страх-бо великий напав, і вони не хотіли вертатись.
Мало лишилось, і справа і зліва від веж того замку
Ядра з гармат випускала обслуга маленька.
Син Костянтина, якби в нього думка поважна з’явилась,
Він би негайно до П’ятки послав ще й загони піхоти,
І день цей вогнистий для переможних був би останнім.
Страх небувалий тоді охопив ворогів, що втікали,
Падали мертвими скрізь охололі від страху їх душі,
Мертві лежали тіла їх усюди в лісах і на нивах,
Годі пізнати було їх обличчя і вигляд колишній,
Брат тобі брата не міг відрізнити від ворога навіть,
Також не в силі був батько пізнати убитого сина.
Воїн острозький справляє тріумф, бо не видно на нивах
Вже низових, повтікали всі крізь пожежі і скелі
Саме туди, куди Бог, і фортуна, і шлях їх покликав.
Тридцять метальних машин як трофей захопили в тирана, —
Саме такими, звичайно, оснащені судна турецькі
Під час далеких походів у море, — їх Януш своєму
Рідному батькові як подарунок привіз, і, крім того,
Ще польових гаківниць вісімнадцять, здобутих у битві
З ворогом лютим, і також привезено зброї два вози.
Тільки як вечір рожевий послав вже проміння жахливе,
Бій припинився, і про перемир’я сурма сповістила
Й воїнів разом зібрала. Коли ж спочивав увесь табір,
Лікар-хірург допомогу давав легкораненим воям,
Кліщами з рани залізо виймав, що застрягло у тілі.
Тих же солдатів, що рани смертельні отримали в битві,
Зараз в сусідні міста відправляли, бо був такий дозвіл.
Тільки як день залишив небеса й темна ніч усе вкрила,
Всюди розклавши багаття, вогонь розпалили солдати,
В зброї блискучій були вони всі: так пора вимагала.
Їжі достатньо простої вони вимагали узимку,
Варта нічна провела тоді ніч всю без сну й відпочинку.
КНИГА ЧЕТВЕРТА
Рано-раненько, лиш день благодатний із обріїв неба
Зорі прогнав і пригнобленим смертним приніс ясне світло,
Рання зоря лиш зійшла, — Костянтин на коня вже сідає.
Щастя віщує душа, і він молиться Господу Богу,
Безліч всього передумав і відділам бути готовим
Видав наказ: якщо ворог вступив би у бій випадково,
Кожен щоб без зволікання взяв Марсову зброю швиденько.
Сонце лише появилось і перше послало проміння,
Вийнявши шаблі блискучі, війська сміливість на битву чекали,
Й знов у серця переможних сміливість вселилась воєнна,
Марса залізо взяли тоді навіть усі боязливі.
Думка одна є в усіх, щоби ворога вигнати з краю.
Януш суворий, як військо готове до бою обходив,
Висловив всім на сердечну подяку словами такими:
«Що у молитвах було і що ми собі всі побажали
В шумі цієї війни, коли лютість вирує скажена,
Зараз, о друзі, це все принесла нам Господняя сила,
Тож помолімось від щирого серця і даймо обіти
Богу. Ось поле! А скільки лежить кругом трупів убитих,
Видно усім. Навіть наша нога топче шиї нікчемних
Цих низових: так оплакує шкоду свавілля шкідливе.
Бачив його, та не радо, Господь із тривожного неба,
Й небо посилило гнів, як удари його схвилювали,
В лютість шалену тоді перейшла неспокійна жорстокість.
Марс переміг ці чудовиська, й страх перед Господом Богом
Бачите: вже їх, огидних, лишила нарешті фортуна.
Спокій настав, бережіть же себе для майбутнього щастя.
Також частина, що біля ровів, окопавшись, засіла,
Нашою буде, залишить повстання і змінить свій намір.
Теж нагороди ті самі я дам, і, кого я окликав
Взятись за зброю, той в поділі цінностей братиме участь,
Бо ж не лише показали ви вірність, як слуги придворні,
В час небезпек, але й вроджену Марсову доблесть воєнну.
В вас ми побачили крові такої сміливі дерзання,
Пам’ять про вас не загине в віках, завше згадувать будуть,
Треба лиш перенести вам всі труднощі грізного неба:
Холод, глибокі сніги та ще й інші великі страждання».
Так він сказав, і кругом закричали всі голосом дружним.
Зараз піхота до зброї частини усі закликала,
Стала кіннота в ряди бойові, і почувся там брязкіт,
Слух про війну розлетівсь по рядах, і прекрасная думка
Дух підняла бойовий — від домівок своїх відігнати
Геть низових. І коли метушня ще кипіла повсюдно
Й лють непогасна штовхала відважні загони до бою,
Саме тоді до старенького князя долинула звістка,
Що прибуває до нього посольство від війська повстанців.
І м’якосердя, князям притаманне, що в мові таїлось,
Глянуть послам дозволяє на княжі спокійні обличчя.
Три і чотири рази ті посли, на коліна упавши, —
Звичай велів так народний, — б’ючи себе в груди руками,
Голосом сумно-печальним звернулись до князя словами:
«Князю наш! Завжди в великій біді ти бував милосердним
До низових, і ніколи ти не ненавидів невинних.
Скільки морів і земель здобули ми отим своїм луком,
Слухи вже ходять і скоро докотяться, дійдуть до тебе.
Ось і тепер, хто не раз виривав нас з нещасть небувалих,
Нашу кінноту в бою розгромив, і піхота, що скитські
Землі з тобою пройшла, у снігах жде загибелі зараз.
Бачимо ми вже провину свою в цій ганебній події,
Ми ж принесли цю війну, — гарячкове тремтіння
Аж до кісток потрясло, адже ж зрада жорстоко помстилась:
Ми ж то — причина, основа й призвідники лиха отого,
Тож кажуть правду, що зламаний лук свою силу вже втратив.
Ось побажали всевишні боги, і така наша доля,
Що саме ти уярмив шиї лих, бо в сарматському світі
Більше ніхто так не сяє набожністю й хистом воєнним,
Як твоя милість, і кожен із нас честь острозьку зневажив.
Може, коли в тобі лютість вирує, ти крові бажаєш.
Просим тебе зараз стримати зброю і лютість воєнну,
Хай порятунок повернеться всім переможеним, Марса
Стримай, бо досить уже покарань, пощади, найясніший!
Князю, без тебе немає надії на наш порятунок,
Не відкладай допомоги своєї на довгі години,
Нас збережи ти собі і поглянь на становище наше,
Лютість спини свою, будь милосердним до долі гіркої.
Глянь на широкі поля: ми їх трупами нашими вкрили.
Бачимо П’ятку: від нашої крові ще мокра усюди,
Глянь на рови ці, багряні від крові убитих повстанців,
Кров на мосту ще парує, і ледве дихнути тут можна,
Втішні слова хоч скажи переможеним, що за кордоном
Краю твого зможуть жити безпечно, якщо під покровом
Миру вони укладуть із тобою союз ще міцніший».
Тільки вони закінчили, промовець із княжої волі
Лагідним голосом їм відповів отакими словами:
«Що ж наробило це ваше шалене свавілля? Пожежа
Ця громадянська змогла розв’язати війну братовбивчу,
Знищити лари та вигнати русів із їхніх поселень.
В крайнощі впали тоді, і це Марс доказав, очевидно.
Війни безбожні якщо вже годиться вести, то ніколи
Ви ні себе, ні своїх, ні вождів теж не силуйте брати
Участь в боях отаких, бо тривожить Всевишнього Бога
Помста, і він, справедливий Господь, у такий гнів впадає.
Просите миру. Народ непостійний ви є й різнорідний.
Гетьман хай прийде! Хай вернеться гетьман до тих, кому щойно
Шкоду зробив! Хай, обнявши коліна, він їх привітає
Й просить пробачення, голову перед князями схиливши!
Так Костянтин-князь бажає собі із синами своїми,
Й також і друзі велять, так, що Марс їх до зброї покликав.
Ваш пощадити народ не годиться ні в якому разі,
Мовчки щоби не радів після цього наш ворог завзятий.
Тож перемир’я хай буде міцним, що права зберігає.
Згоден із цим сам Острозький, ця дуже ласкава людина.
Та, відійшовши ізвідси, дивіться, щоби перемир’я
Ви не порушили: тільки сім днів воно буде між нами.
Більше дозволити — забороняє жорстока негода
Неба. Отож відправляйтесь і відповідь цю несіть друзям».
Слово почувши таке, домів подалися у П’ятку,
Щоб провести там безкарно сім днів цих, призначених князем.
Всюди блукали вони по дорогах, назносили їжі
Дуже багато й для спільного вжитку склади очищали,
Нищили хатки-землянки і дерево, що наносили
Звідкись сюди на дахи: ясенові та букові балки.
Скрізь на полях незабаром розклали вогні димоносні,
Щоб освітити, і стало можливим оглянути місце
Битви, і купи убитих усі почали розглядати.
Всюди лежало багато убитих, і друг шукав друга,
Брат хотів брата знайти, хтось нишпорив за родичем всюди,
Батька розшукував син, і оцю всю юрбу безіменну
Захоронили в трьох братських могилах, віддавши останню
Шану, й пішла ця юрба до Харона стигійського в безвість.
Сталось це в день непорочної діви Марії, Ісуса
Матері, як в Соломоновім храмі Ісуса представив
Той, що закони любив і виконував завжди накази .
Януш, ця парость могутня острозька, що доблестю всюди
Славилась, тільки прогнав низових козаків, що до втечі
Кинулись, давши ворожим жорстоким дерзанням належну
Відсіч, розплутавши тисячу хитрощів різних лукавих,
Швидко тоді спрямував своє військо до власного міста
Й думав про все у душі. Такі дії преславного князя
На переможених страх навели і стривожили душі:
Битви у місті боїться томіт , що звик битись у полі.
Сьомий минув уже день, перемир’я, що пообіцяли
Ворогу, втратило силу, і тут несподівано з міста
Ворог свавільний виходив: задумав війну відновити.
Знов шикувались до бою острозькі частини, — велике
Військо було у князів, бо багато покликав Претвицький,
Що відзначався і розумом, силою й щастям воєнним,
І Вишневецький, який прибув з військом під час перемир’я.
Піші хотіли зайняти рови біля П’ятки, кіннота ж
Браму бажала чимдуж відчинити руками своїми.
Саме як молодь вся біля ровів готувалась до бою,
Саме тоді появився із міста сам гетьман Косинський,
Часто зітхаючи, кроком повільним ступав по дорозі
Й зараз Острозьким князям, яким шкоду приніс незаконно,
Честь шанобливо віддав і, зійшовши з коня, самовільно
Впав у снігу і звернувся з проханням до двох цих монархів,
Слізно благаючи: «Будь до своїх милосердним, о князю!
Справді з богами рівняє вас ваша князівська ласкавість.
Я, що вчинив це, прибув, і на мене свій меч ви спрямуйте.
Я — саме той, хто мечем сплюндрував ці міста, повні чару.
Бачу свою я загибель: лежать на полях, вкритих снігом,
Серця шалений запал і надмірно зухвала свобода,
Крахом жахливим я вже заплатив за свій злочин ганебний».
Тут він піднявся і князеві ноги почав цілувати.
Князь йому так відповів: «Віроломний, на справах життєвих
Вчися! Ось скільки повстань піднімає свавілля людини,
Як повертаються долі людей під час бунту такого
В битві кінноти страшної, куди веде Марсова битва,
Що зруйнувати спроможне отих громадян миролюбних,
Що несуть війни жорстокі, що може князів хвилювати,
Бачив ти все: це Господь, суддя правди, засвідчив у битві.
Це був той день, коли наші війська переможні розкрили
Вашу хвальбу. Це ж бо ти, саме ти ось покликав до зброї
Душі відважні оті, що тепер вкрили трупами землю.
Краще було б ті частини свої повести у Родопи
Й вигнати із перешийка вузького рифейські загони
Чи то піти на сніжний Танаїс і кавказькі тумани!
Зараз мужі ці острозькі набожні тобі все прощають.
Йди, щоб твоєї у П’ятці ноги не було, й наше місто
Звільнить хай той, хто з тобою посмів це повстання підняти».
Він же, нещасний, схилившись додолу, подякував вдруге,
В місто подався зажурений, голову вниз опустивши.
Третього дня, тільки сонце зійшло, всі козацькі частини,
П’ятку Острозьким лишивши, виходили швидко із міста,
І громадянин острозький їх більше уже не побачив.
Теж незабаром князі повели і острозькі загони
До Костянтинова, й військо співало свій гімн у дорозі.
Тут влаштували розкішні бенкети для війська усього
Й цінні дарунки усім роздали, а знамена тріумфу
Й навіть свій стяг, Станіславе , тобі присвятив сам князь Януш,
В місці священнім їх всіх помістивши, і будуть віднині
В храмі прекраснім своїм як чудова прикраса стояти,
Де, найсвятіший владико (о злочин!), блаженного мужа
Голову цар-повелитель мечем відрубав смертоносним.
Вже оспівав я достатньо оці страхітливії битви.
Музо, прикрасо поета, тепер відійти тобі треба
Вже на парнаські вершини, повернешся ж, лиш як покличуть.
Ти, найславніший з Острозьких князів усіх, доблесний принце,
Ти, каштеляне, прийми вже до Кракова в замок фортечний
Витвір моїх рук — поему оцю і поета люб’язно.
Прийде ще час, і піднімемось ми на ще вищі котурни
Й всі твої славні діяння опишем на лад аонійський ,
В одах моїх прославлятися буде колись ще Тарновський ,
І, як супутник мій, в небі високім зірок він досягне.
Кінець
Слава Богу. Амінь.
Фуух, ледве дочитав
