Підйом о сьомій..відпочив на всі 100!
Сніданок гречаною кашею зі шкварками…чай печиво…
Сонечко вже зігріває своїм першим промінням…
Пісчана ґрунтовка з камінням, але добре, що практично весь час униз.
Крем від сонця…соснові ліси, запах хвої у нагрітому повітрі, вел катить і про баул забуваю…кайф…
Вискакуємо на асфальт у с.Усово і повертаємо ліворуч в напрямку с.Переброди…Тут шматок асфальту і валимо на всі гроші…
Варто відмітити, що ці краї – це моя Вотчина…я тут виріс...
Все навкруги: ліси, стежки, мохи, болота і дорога «бетонка» нагадує мені щасливу пору дитинства, мої покатухи на велі "Школьнік" цими хащами…за якими я ще не раз жалкуватиму, безнадійно застрягши в цивілізації...
саме тому для мене там все особливе…я знову відчуваю цю енергетику і не можу нею насолодитися…
Домого рідного села Жовтневе всього якихось 7км військовою бетонкою…тягне…манить, але часу обмаль і не по маршруту…залишаю на наступну вилазку…
Ось і перша закинута, розгромлена, частина під Перебродами, де колись розташовувалися
Р-12-SS-4про них можна читнуть
тут
Я пам’ятаю як ці машини їздили у мене за сараями під лісом…
Всі будівлі з цегли зруйновані, розібрані вщент…всі кабелі зв’язку викопані давно і здані в «цвєтмєт»…і тільки бетонні плити дороги і «ангари» для цих бойових машин нагадують про масштаби того, що тут колись було…
і штовхають на думки, що якби вони тут були, то зараз ми думали б і працювали над тим як підняти неньку Україну, а не як врятувати людей і зберегти її цілою…фак…
Полишаємо вождя пролетаріату далі одиноко вартувати на руїнах військової мощі…
Повертаємося на Усове…далі укатаною ґрунтовкою на с. Кованку…тут знову асфальт, покладений колись ще «після Чорнобиля», який дуже чудово зберігся…
Запасаємося водою з колодязя…саме колодязя, вода ближче до поверхневих вод, а «криніца» це вже чиста джерельна вода…мали план докупити хліба на обід і вечерю, але місцева жіночка підказала, що магазин відчиниться в чотири години(була десь 14-та), а хліб розібрали ще вчора…
Рушаємо далі на Дідове озеро…шлях пісчаний, місцями з залишками старої бруківки…
Ось і заказник…невдовзі озеро…тут декілька відпочиваючих…
Ось ця «бєсєдка», яку можна бачити на багатьох фото Дідового озера у ГуглІрз…
У Озері прохолодна темна вода…як приємно вмитися і занурити в неї розпечені «ласти»…зняти статику…
Біля озера є дзот, правда вже обнесений приватним забором і вихід до «бєсєдки» над водою теж через цю територію…
Тут зустріли парочку пєшиків, самі з Запоріжжя і подорожували там хащами-болотами…навіть без карти!
Пообідали нашвидкоруч, перепочили і далі…по плану ще до Кам’яного села…
І почалися чарівні доріжки повз болот, засіяних буйними травами, мохами… «Сіськи» з баулом…кайф…сонце біжить поруч зліва, плутаючись своїми променями між корягами і стовбурами невеликих дерев, замученими багнюкою… але їдеться легко…нирок…праворуч…ліворуч…наверх…дерево на стежці праворуч… не зачепити б баулом…проскочив…рівчачок…обривиста стежина….пісок….багнюка…уухх…мчу далі…я лечу і моя свідомість розчиняється в барвах, звуках, колориті цих казкових лісів…
Зустрічаємо групу велосипедистів чоловік 5-6…після недовгих перемовин виясняємо, що десь попереду на шляху «болото по коліна, вели не їдуть і колеса блокуються і т.д…»… подивившись у карту і навігатор вирішуємо змінити трішечки маршрут – вирішили обійти «болото», щоб не псувати ідилію Поліської казки…
Деремося догори на пісчану гору і занурюємося в дикі ліси Поліського заповідника…їдемо по шляхам, які давно поросли мохом і посипані ялицею, перекриті впавши ми деревами…шишки і сухі гілки тріщать нещадно під колесами…дорога іноді губиться…розвідка…не туди…повертаємось…знову дорога, яка ледь «читається» і їдемо « по напрямку»…О! блін! все починається зі слів « я знаю короткий шлях…»…хащі…за ноги чіпляються колюча ожина…зупиняєшся, шоб зорієнтуватися на місцині – підїдають комарі, але поки не дуже…в голові крутиться «а що буде далі?»…чималий рівчак, який посто так не перейти…майструємо місток з повалених дерев…переходимо…тягнемо вели по купинах, а самі чолопаємо багнюкою…в цей момент сідають батарейки в Гарміні! Підходящий момент! Але є запасні…він знову веде і виводить нас на вже їзжений шлях, трохи стомлених, подертих і підкусаних, трохи брудних, але з живим вогником у очах від таких пригод!..
Село поруч…пісчані дороги дрімучими лісами…місцями обабіч стежки…
Сонце потроху хилиться спати…теплі відтінки падають на землю…укатані звилисті стежки понад річкою Пергою знову дарують радість польоту і насолоди…як добре тут…чарівні місця…
Село…не пам’ятаю яке…зустрічаємо банду велосипедиствів-туристів…чоловік 15...привіталися «Слава Україні!»-«Героям Слава!»…місточок…вискакуємо на добряче укатану грунтову дорогу, але катиться на ній на ура…намагаємося трохи нагнати часу, який втратили в хащах…
Ось і Рудня-Замисловецька…Камінне село…тут зупиняємося поповнити запаси води на вечерю, сніданок і просто попити…Криніца! Знизу б’є сім ключів і дарує свою прохолоду і силу чистої води трохи стомленим «туристам»…погомоніли про життя з місцевою жіночкою, яка з радістю напувала нас водою і розповідала легенди про камені…
Не було вже сил вже терпіти очікування побачити оті божественні каменюки і подякувавши гостинній жінці ми подалися до лісу, що ховав у собі таємниці…
Ось вони! Великі, покриті мохом, поодинокі і групами і теплі на дотик! Це щось неймовірне і трохи неземне, підігріте вечірнім сонцем і давніми байками…і про Божий слід на одному з каменів…і про скам’яніле село, яке не прийняло на нічліг старого подорожнього…і бісовий млин…
Набродившись між каміннями вагалися з ночівлею: з однієї строни вже не хотілося кудись рушати в пошуках «де стати», а з іншої – містика каменів не давала спокою думці стати на ночівлю поруч з ними…
Перемогла втома…стали неподалік під охорону каменя з Божим слідом…
Підготувавши «копанку» під багаття, розвели дідівським способом(кресалом) багаття
зварили супу, чаю, потім ще картоплі, чаю…довго сиділи біля багаття за розмовами, почало вирубати…залили добряче багаття і лягли відпочивати…