Невеличкий Вельми величкий (*испр. ред.) звіт по мотивам нашої покатульки крутими схилами Дністра.
Отож вперлась мені в голову думка зганяти кудись на травневі, кудись, де гори, і вітер, і сонце... Це мав би бути Крим, але ж хто його знав, шо птнхйло туди теж око намилить.
Але знаю я в Україні ще одне чарівне місце, де природа не гірша за кримську, де ландшафти і рослинність майже такі самі, де майже так само палиш гальма на довжелезних спусках, а потім, зціпивши зуби, петляєш по крутих серпантинах на підйомах. Де люди - такі відкриті та щирі - вітаються "Слава Ісу! Навіки слава" і кажуть "на горі" і "на долині" замість "зверху" та "знизу". Це місце - подністровське Поділля.
Їхало нас троє: Антоха "Antoshkin", Юрчик "kubikubik2006" і якийсь мутний чувак "vvtz".
Маршрут ми особливо не планували, оскільки до останнього мали сумніви щодо самої поїздки. Квитки на залізницю за два тижні до подорожі вже майже були відсутні, і ми забирали вже останні. Власне, саме квитки на потяг вплинули на остаточний вигляд маршруту, адже туди нас віз поїзд на Чернівці, а от назад ми мали вертатись аж із Івано-Франківська. Насправді, цей маршрут краще вести на фініш в Кам'янець-Подільский - так би було найбільш логічно.
В нашому ж випадку, маршрут виявився таким: Чортків (Тернопільска обл.) - Товсте - Нирків - Заліщики - Кудринці - Хотин - Чернівці. От якраз шматок Хотин - Чернівці був зайвим, із Хотина краще їхати на Кам'янець. Але в нашому випадку, обставини скерували нас в Чернівці, звідки електричкою ми доїхали до Франківська.
В цілому, велосипедна частина маршруту склала 230 км шляху, приблизно 3000 м набраної висоти. Це багато, як на ті три дні, що ми їздили. Маю враження, що цей маршрут краще проїжджати за 5 днів, тоді можна спокійно і без поспіху все встигнути і нормально відпочити.
http://www.gpsies.com/map.do?fileId=yzlarsqzaxewkhoo
Чортків
Спритний паровоз телепортував нас в Чортків - відправну точку нашого маршруту - ще вдосвіта, коли місцеві вранішні півні ще й не думали прокидатись. Темрява і смертельний дубак на вулиці змусили нас чекати на світанок на станції. А вже із першими променями сонця і при температурі +10 за бортом ми вирушили на дослідини міста. Чортків - це такий собі Черняхів, тільки із західним колоритом. Невеличке містечко, що розташоване на крутих схилах Серету, воно одразу дає зрозуміти, що ти вже на Поділлі. В центрі купа колоритних будівель із цікавою архітектурою, під ногами справжня бруківка, і на горі, звісно ж, замок. Замок, на жаль, не виправдав сподівань, козаччиною і перемогами він не пахне, а пахне сумом і забуттям: вхід до нього закритий, аварійний стан і все таке інше. Зате центр містечка нас добряче вразив своєю архітектурною автентикою. Принишклі від вражень, ми просто сиділи дупами на бруківці і насолоджуватись сходом сонця.
Під час усім відомих подій до Чорткова, так само як і до багатьох міст нашої країни, завітав лєнінопад. Лєнінопад чортківчани зустріли в розгубленості, адже в файному місті Чорткові не знайшлося пам'ятника Лєніну! Але ж лєнінопад вже тут, а падать нема кому, як це так... Доля падати випала Зої Космодем'янській. Рішення було мотивоване і обґрунтоване: "Мало хто з чортківчан взагалі знає хто вона була, а як вона пов'язана саме із Чортковом, взагалі нікому не відомо." Ми, в знак поваги до міста, вирішили відновити пам'ятник, і встановили на постамент статую Житомирського Велосипедиста. Для скульптора позував Антоніо.
Пам'ятник Зої Космодем'янській, як було і як стало:
Я вже казав, що Чортків одразу дає зрозуміти, що ти на Поділлі? Авжеж, одразу на виїзді з міста з повна відчуваєш всю велич і красу місцевих ландшафтів і рельєфів, адже ми влаштували собі виїзд із міста через найкрутішу гору, пертися на яку навіть довелося пішки.
Ягільниця і Нагірянка
В десяти кілометрах на південь по чернівецькій трасі на нас вже чекало ошатне село Нагірянка. А от тут козацтвом, на відміну від Чортківського замку, пахло здалеку, адже в Нагірянці вже майже чотириста років стоїть величний
Ягільницький замок: величезний бастіон, що пам'ятає облогу Богдана Хмельницького. На жаль, нині замок належить приватній особі і поступово помирає, відвідувачів до нього не пускають, лише файних козаків, таких як ото троє хлопців із ВелоЖитомира. Хранитель замку повідав нам купу цікавих історій із життя замку, про то як він був перетворений на табачну фабрику, як вже за радянських часів у своїх підземеллях переховував "Чорних вовків" - місцевих бандюків, що після війни тероризували населення. А сьогодні немає кому на будівлях замку штукатурку поремонтувати - осипається. Тому й стоїть цитадель порожня: велично, але сумно.
Перше фото з енторнету, всі інші - наші:
Товсте - Нирків
Дорога веде нас все далі на південь. В селищі Товсте, одразу за
церквою неймовірної краси, звертаємо на ґрунтовку і прямуємо до села Нирків, де шумить найбільший в рівнинній Україні водоспад Джурин.
Нарешті їдемо не шумною автострадою, а тихою дорогою, що веде нас крізь поля. Ось саме таким мені врізалось в пам'ять Поділля з моменту самого першого мого знайомства з ним: безкрайні поля, пильна дорога від горизонту і до горизонту, і, найголовніше, нескінченні пагорби, що хвилями тягнуться один за одним, розділені глибокими долинами стрімких річечок.
До речі, приємно вразило, що всі поля оброблюються, усюди нишпорить різноманітна сільгосптехніка, квітнуть садочки... Красіво.
Ось, нарешті, ми в Ниркові. Тут, на пагорбі в центрі каньйону річки Джурин, розташувався
Червоноградський замок, вірніше те, що від нього залишилось. Замок охороняють злобні піонери (на території замку розташований справжнісінький дитячий табір - нонсенс, як на мене), але оскільки у них як раз була тиха година, то ми трохи погуляли околицями. Ну і без відвідин водоспаду не обійшлося - подужний, гучний, величний, він скидає свої бурхливі води на скучних зєвак і туристів, що безтурботно швендяються цією місциною цілими пачками с фотіками наперевєс і від нудьги скуповують магнітики на пам'ять. Ну тобто, я даю зрозуміти шановному читачеві, що місцина тая вельми улюблена серед людей, і народу там як у нас на Житньому в суботу.
Я вже казав про безкраї поля?
Заліщики. Ночівля №1
Полями-ланами ми перемістилися на край світу в Заліщики. Ну може, не на край світу, але на край Тернопільщини точно. Заліщики - миле містечко, що лежить на півострові, який утворюється вигином каньйону Дністра, і має форму краплі. На правому березі Дністра - вже Чернівецька область, то Буковина, нам туди поки не треба, але ми ще мали залізти на височенний пагорб, адже з нього відкривається одна із найнеймовірніших панорам Дністровського каньйону. Сонце вже хилилося додолу, сили нас вже потроху залишали, адже позаду вже було 90 км шляху, але ми не відступили і все ж таки видерлися нагору.
На ночівлю зручно ставати на березі Дністра, як раз зі сторони "внутрішнього радіусу" повороту річки, якщо так можна висловитись. Там як раз пологий і рівний берег. Всього за день пройшли 95 км, здолали немало пагорбів, погода протягом усього дня лише радувала, було сонячно і дуже тепло.
День 2. Заліщики - Монастирок
Другий день видався найважчим. По відстані у нас було заплановано трохи менше, приблизно 75 км, але рельєф став більш серйозним. Тут вже був справжнісінький Крим. Про це нам розповів вже перший підйом, що серпантином звивався із долини Дністра в гору до траси. Цей підйом ну просто один в один із підйомом на перевал Байдарські Ворота в Криму, отвєчаю. Оце так нас зустрічали
подільські товтри - прадавні гори, що нагромадились завдяки кораловим рифам древнього моря, що тут колись бушувало. Гори ці складаються із вапняку, в якому можна інколи навіть знайти скам'янілі мушлі, що свідчить про наявність в минулому моря.
Тому, хто підкорює величні товтри, відкриваються неймовірні панорами:
Висота деяких пагорбів відносно рівня річок сягає 100 метрів.
Я вже згадував про безкраї поля?
Не лише товтрами єдиними нас випробовувала природа того дня. На пагорбах вирував потужний східний вітерець, що вельми пригальмовував наших коней. Мабуть то птнхйло намагався зі сходу збити трьох файних веложитомирських хлопаків із вірного шляху. Але нас цим не візьмеш, ми дурні, тому і поперлись у Монастирок, хоча він трохи в стороні від нашого маршруту.
Мусю сі казати, шо той Монастирок не лише в стороні від нашого маршруту лежав, але й в стороні від інших навколишніх маршрутів. Чого туди людей жити понесло? Але все ж таки там гарно. Там розташувався небідний такий монастир, всьо по багатому, золото, всі дєла. Але нам то не цікаво, нас більш манив каньйон ріки Серет і келії печерного монастиря, що видовбаний прямо у височенній скелі над каньйоном. Знову флешбеком в пам'яті постає Крим, Мангуп-Калє, Качі-Кальон... Тут печерний монастир скромніше виглядає, звичайно, масштаби не такі.
Шлях наш від Монастирка пролягав далі через Шупарку, Пилипче, Худиківці і Мельницю-Подільську. Тут я маю зауважити, що я так і не зрозумів, що на Поділлі краще: їхати основними трасами, що йдуть по вершинах пагорбів, чи зрізати ґрунтовками через села в долинах. Ми зрізали через села і тому весь час то спускались в долину, то підіймались на пагорб, а от основні траси, хоч і менше вверх-вниз ведуть, проте більше кілометражу додають. Можу сказати лише те, що сил ми залишили на тих підйомах добряче. Але це неймовірно, спочатку ти спускаєшся на гальмах по схилу, краю якого навіть не бачиш, бо він весь час стає все крутішим і крутішим. І з кожною хвилиною спуску все більше думаєш: "Господи, скільки там ще маємо спускатись, це ж потім всю цю висоту треба буде набирати...". І от ти вже маслаєш вгору по розбитому сєрпантіну... На черговому підйомі ми вже й пішки топали, сил не ставало...
Щось не можу пригадати, чи я казав про безкраї поля:
Про каньйон Дністра, про товтри всякі казав, це точно пам'ятаю:
Мельниця - Кудринці. Ночівля 2
До кінця другого дня планувалося дотягти до Кудринців, де є файний замок. Але нескінченні підйомо-спуски та спуско-підйоми вкрай забембали наш доблєсний екіпаж, тому затарившися в сільпо білками, жирами та вуглеводами на ніч ми почали шукати де б забуритися на ночівлю. До того ж синьо-свинцеве небо неабияк натякало на грозу. Весь день ми спостерігали грозові хмари на півдні, проте вітер зносив їх повз. І от надвечір хмари раптово посунули у наш бік. Птнхйло все таки добрався до нас зі своїм вітром, він зрозумів що ми вже маємо ставити намета, і тому врубив небесний вентилятор на повну. То був просто ппц. Нам залишалося буквально десять метрів до галявинки під деревом біля водосховища, де ми намітили ставити намета, як раптом вітер посилився, хоча ні, не посилився, а просто вибухнув нам в анфас, боляче жбурнувши перші краплі дощу прямо в обличчя. Секунда, і ми кидаємо вели, Юрчик хватає намет і починає розмотувати, Антоха відтягує вели і знімає з них баули. Дощ лупить горизонтально, паралельно землі, над водосховищем видно водяний пил, що хмарою зносить вбік...
Але ми в цей час являли собою, мабуть, смішне видовище. Я та Юрко ставимо намет, натягуємо вже верхній тент, як раптом каркас складається і намет скукожується в двовимірний простір. В цей час Антоха напинає на себе чохол від вела і плутається в ньому із-за вітру. Паніка. Цирк на дроті. Але вже через п'ять хвилин, трохи змоклі, сидимо в наметі, слухаємо дощик і варимо куліш із домашньою тушонкою, що надибали в сільпо в Мельниці. Скіл прокачано: встановлення намету під час дощу, по дорослому, з усіма розтяжками.
За день пройдено 65 км, погода із сонячної на початку стала похмурою під кінець із фінальною зливою. Весь день дув потужний холодний східний вітер. Потомилися дуже.
День 3. Кудринці
Ранок був мрячний. Проте без дощу, що в цілому було не погано. До Кудринців було зовсім близько, там ми мали відвідати місцевий замок і знайти геокеш.
Геокешинг - то, виявляється, весела справа. Інформацію про геокеш я зберіг у себе в навігаторі, а він, холєра китайська, не розуміє кирилицю, як виявилось. Виявилось це, звичайно ж, уже на місці. Але хіба ж це перепона справжнім козакам? Справжні козаки напам'ять знають опис всі геокешів, і тому я впевнено ткнув пальцем в східну стіну замку: "Він тут, палюбе, 146%. Атвічаю, там був чувак на фотці і він на цю стіну пальцем тицяв". Отак ми більше години пролазили по тій стіні. Знайшли два пташиних гнізда.
Добре, що Антоніо завжди має в кишені космічний зв'язок із дядьком Гуглом. Трохи в іншій стіні геокеш заховався.
Кудринці - Жванець - Хотин
"Птнхйло слєдіт за тобой..." - нав'язливо шепоче холодний вітер в ліве вухо. "Пнх" - в думках відповідаю я, колупаючись в правому вусі, але ж розумію, що дійсно слідкує за нами супостат: нагнав густого туману в долину поки ми бавились в ігри в замку. Відчутно похолодало, повітря таке вологе, що мокнеш навіть просто стоячи на місці. Повзуча мряка з'їдає навколишній простір, лишаючи тобі лише острівець об'єктивної реальності радіусом не більше пари кілометрів.
Тому ми поспішили далі, назустріч вітру.
Жванець - містечко поряд із Кам'янцем-Подільским і Хотином. Оскільки, під час розподілу фортець між містами Поділля, Кам'янець і Хотин отримали найбільші фортеці, то в Жванець дісталася лише одна маленька башта. А під баштою пересохлий Жванчик - притока Дністра. А в самій башті - ще один геокеш, правда, на жаль, не тей, що ми з Віксом колись брали, а вже зовсім інший, не цікавий. І крижаний вітер...
Про Хотин щось треба розповідать? Думаю, ні. Це, однозначно, маст хев для всіх, хто колекціонує фортеці. Найпотужніша, найвеличніша, наймужніша в Україні. Тут кожен куток пахне історією.
З Хотина ми якось мляво виїхали, коли на годиннику вже було 16 годин. Мали дістатися Чернівців. А це, на хвилиночку, 60 км. А ми, на хвилиночку, вже трохи зає... накаталися. Але справжні козаки в рот цілували всі бєди і нєвзгоди. Де наша не пропадала? Доїдем. І ми поїхали. І їхали довго. А вітер міцнішав. І дощ почав накрапати. І знову вітер у ліве вухо: "Птнхйло слєдіт...". "Лалалалалалалала" - подумав я. І таки дійсно, слєдіт... Дощ із кожною хвилиною, із кожним пройденим нами кілометром ставав дедалі сильніше. Але ми крутили, а шо дєлать? В деякий момент ловлю себе на думці, що в мене вже весь одяг мокрий та й взуття теж. Так само і у хлопців. Поки їдеш, то й не надто холодно, але варто спинитись, як вітер видуває всі запаси тепла і ти вже починаєш ловити дрижаки. На спусках, а їх там на трасі безліч, та ще й швидкісні і затяжні, вітер пробирає кінцівки до кості. До Чернівців 50... 40... 30 кілометрів...
На годиннику сьома вечора, по вказівниках до Чернівців ще 20 км. Придорожнє кафе. Дощ вже ллє відверто, не стісняючись, майже злива. Замовляємо багєти і какао. В усіх трьох в голові одна й та сама думка: далі їхать не будем. Це видно по очах. Раптом Юрчик приносить файну звістку: він поговорив із власником кафе, той підкине нас на бусіку. На радостях ми з'їли ще по два багєта і ще по чашці какао. Ітого, за день у нас близько 70 км, хмарна і холодна погода, і дощ наприкінці. Ще 20 км до готелю ми здолали на бусі.
На цьому наш похід завершено. Птнхйло заплакав і забився в куток.
Постскриптум. Чернівці
І все таки добре, що нам не вистачило квитків із Кам'янця. Завдяки тому що у нас були квитки назад з Івано-Франківська, нам випала нагода відвідати файне місто Чернівці і не менш файний Франик. Чернівці мене підкорили своєю бруківкою, своїми церквами і костьолами, ратушею і університетом і, звичайно ж, своїми красивими жителями. А, радше, жительками. Чорноброві, чорняві чернівчанки чарівні, да.
Дякую за увагу, з вами були Antoshkin, kubikkubik2006 і vvtz.